РОЗПОВІДАЮТЬ ДОКУМЕНТИ
У літературі
терміну «книгоноша» відповідають такі значення: той (та), хто продає книжки, заносячи
їх додому покупцям; бібліотекар або працівник на громадських засадах, який
носить книжки додому, в цех і т. ін.
Першими
книгоношами друкованих видань ставали прочани.
На розповсюдження видань шляхом
книгоносіння вказують деякі літературні
пам’ятки. Наприклад, Є. Гребінка в альманасі «Ластівка» (1841) пише про те, що
кожного року його відвідував книгоноша й приносив різну літературу, серед якої
були й твори, писані рідною мовою.
Пізнішими розповсюджувачами були так
звані «рашевці», що від хати до хати розносили свій крам, а між ним і книги, по
селах. Організованого ж книгоносіння Україна до 20-х років ХХ ст. не мала.
Пожвавлення
книжкової торгівлі на території нинішньої Сумщини в кінці 1850-х – на початку
1860-х років у першу чергу було пов’язане з іменами С. Носа та В. Гнилосирова.
Розповсюджувати
книги Священого Писання шляхом книгоносіння в Російській імперії починали
іноземці. З 20-х років XIX ст. датчанин Отто Форхгамер їздив по губерніях і
пропонував Новий Заповіт на російській та німецькій мовах. Оскільки Російське
Біблейське товариство у 1826 році закрили – книгоноші пропонували видання
Біблейських товариств Лондона та Лейпцига. З 1862 р. Синод дозволив видавати
Євангелія в Росії. А 2 травня 1869 р. було офіційно засновано Товариство
розповсюдження Священного Писання, до якого увійшли 40 дійсних членів та
співробітників.
На відміну від
Російського Біблейського Товариства – члени Товариства розповсюдження Священого
Писання самі нічого не перекладали та не видавали, а лише сприяли
розповсюдженню книг. Спеціальних відділень по містах Російської імперії
товариство не мало. Концентрувало книги на своїх складах у Петербурзі та
Москві. Книгоноші отримували видання у кредит та зберігали вдома лише таку
кількість, яку були спроможні реалізувати у своїй місцевості. До книгонош
висувалися певні вимоги, оскільки вони не просто торгували книгами, але й за
потреби мали пояснити зміст, або незрозумілі місця Писання. Більшість книгонош
були сільськими священиками.
Після остаточного встановлення
радянської влади на українських землях книгоносіння розвивалось в системі
Торгсектору Держвидаву, книжкової та споживчої кооперації, радянських
видавництв («Красные книгоноши»).
Згідно з наказом Народного комісаріату
освіти до книгоносіння долучалися учні шкіл. Кожен піонерський загін і школа
повинні були організувати не менше п’яти книгонош.
Ентузіасти-книгоноші
50 – 70-х рр. ХХ ст. поєднували торгівлю книгами на винос безпосередньо на
місці помешкання чи роботи покупців з активною пропагандою.
Книгоноші
працювали за угодою з книготоргівельними підприємствами за комісійну винагороду
у розмірі до 10% від суми проданих книг у містах та до 15% у сільській
місцевості, отримуючи товар та розраховуючись за нього за обліковими книжками,
маючи одночасно на руках книги на суму не більш ніж 50 крб. у містах, та не
більш ніж 100 крб. у сільській місцевості. Книгоноші, які працювали за угодою,
користувались правами штатних співробітників (мали соціальні гарантії).
Серед найкращих пропагандистів і
розповсюджувачів книги на Сумщині особливо відзначала газета «Ленінська правда»
книгоношу з с. Михайлівки Лебединського району Валентину Андріївну Ровенську.
Детальніше: Конотопські
читання. – Конотоп, 2013. – Вип. IV. – С. 103-109.
Комментариев нет:
Отправить комментарий